Найлегендарніші вершини Тур де Франс

by Inna Volochai

За 120 річну історію найвідомішої і найпрестижнішої велобагатоденки планети Тур де Франс  і 110 її видань багато локацій стали синонімами гонки. Зі стартами у десятці різних країн і фінішем на Єлисейських полях доля лідера все ж вирішується у горах.

На крутих виснажливих підйомах до вершин Альп і Піренеїв, даруючи глядачам незабутні види і захоплюючі пейзажі, розігрується вся основна драматургія і саме тут жовта майка виграється і програється.

Розглянемо та розберемо найбільш визначні і доленосні вершини Тур де Франс в історії гонки.

Альп Дюез (1860 м) – королівський підйом Туру

Покручений гірський серпантин із серією шпильок – найбільш відомий і популярний серед вболівальників і саме з ним у багатьох асоціюється Тур де Франс у принципі.

Французи вважають, що хто переміг тут, той переміг і в Парижі.

Насправді таких в історії було лише троє: італієць Фаусто Коппі в 1952, іспанець Карлос Састре у 2008 і британець Герайнт Томас у 2018. При чому останній – єдиний, хто першим пересік фінішну лінію  у жовтій майці – і відповідно довіз її до Шампс Елізі.

Його тіммейт і співвітчизник Томас Підкок став наймолодшим підкорювачам легендарної вершини у її останній появі у маршруті 2022 року. 

Уже з перших метрів гонщикам доводиться витискувати дорогоцінні ватти енергії і дертись по 10% ухилу, допоки він не виположується до середніх 8%. Максимальний градієнт сягає 13%  і за 13,8 км дистанції гонщики набирають вистоту 1120 м. Кожен із крутих і різких поворотів виснажує з неймовірною інтенсивністю і регулярністю і здається, той останній 21-й не настане взагалі! 

Кожен з них носить назву на честь попереднього переможця, а починаючи з 2001 року, коли Тур приїхав на Альп Дюез в 22-ге, таблички почали заново додавати від підніжжя. Поряд з іменем першого підкорювача легендарного італійського велогонщика Фаусто Коппі з’явилось ім’я Ленса Армстронга і саме на тому підйомі американець кинув знаменитий “погляд” (The Look) на свого переслідувача Яна Ульріха, що облетів усі спортивні видання світу, і кинувся в атаку, тріумфально перемігши у тій гонці. Ту перемогу у Ленса забрали через дискваліфікацію за допінг (та сама участь чекала і німця) хоча на табличці він залишився. 

Альп Дюез ставав частиною Туру більше 30 разів (і навіть більше одного разу за етап) починаючи з 1952 року. Тоді організатори проклали маршрут дорогою, що вела до одноіменного гірськолижного курорту, а після 1976 року етапи фінішують саме на вершині цього підйому.

Спочатку Дюез називали Голландською вершиною, атже 8 із перших 14 переможців були саме нідерландці. І навіть зараз у помаранчевих є свій власний вболівальницький привал на 7-му повороті 14-кілометрової траси. Вони приїздять сюди величезним компаніями, бронюють в долині паркомісця для трейлерів ще взимку і селяться в наметах на вузьких виступах вздовж дороги ніби морські птахи. Їх неможливо не помітити – традиційно гучні і трішки захмілі – у нідерландських туристів тут свій Туморроуленд.

Цікаво, що спочатку цей підйом не викликав такого інтресу і не вирізнявся популярністю: на його схилах можна було помітити лиш поодиноких мандрівників. 

Але з розвитком телебачення Альп Дуез став хайлайтом Туру і одним з найчисельніших по кількості вболівальників, збираючи сотні тисячі бажаючих стати частиною цього дійства (в 1997 було зареєстрований рекордний 1 мільйон відвідувачів), що приїздять сюди за кілька днів до гонки.

Влітку щодня біля тисячі велосипедистів-аматорів намагаються повторити маршрут своїх кумирів, а у періоди велогонки ця цифра доходить до п’яти тисяч на день. І ясна річ про швидкість сходження не йдеться  –  хоча такий рейтинг теж існує і є предметом дебатів через відмінності у замірах (починаючи з 1994 року за точку відліку рахували 14,5 км позначку), але його лідером, незважаючи на це, залишається Марко Пантані (37 хв 35 сек у 1997) 

Що цікаво, люксовий гірськолижний курорт-трьохтисячник  з 250 км трас в сезон навіть близько не може похвалитись такими цифрами відвідувачів, як 14-ти кілометрова дорога до нього 

Монт Венту (1909 м) – найбільш впізнавана 

Назва буквально означає “Вітряна гора” і говорить сама за себе, атже 240 днів на рік вітри тут дмуть зі швидкістю більше 90 км/год (рекордна зафіксована 320 км/год). І з цієї причини дуже часто дорога, що веде на її вершину, закрита. А невеликий гірськолижний хаб явно не розрахований на широку публіку: місцеві райдери не без сарказму вам скажуть, що якщо якийсь відчайдух може спускатись по льодянистим від постійного вітру схилам, то він може кататись будь-де! 

Погода тут змінюється від сонячної і спекотної до штормової снігової бурі за лічені хвилини. 

Видима на сотню кілометрів у всіх напрямках вершина Монт Венту (1909 м) майже завжди вкрита снігом, навіть у розпал літа.

Височіючи на просторами Провансу ніби вежа (за що її називають також “Гігантом Провансу” або “Прованським Монстром”) геологічно є частиною Альп, але вважається відокремленою через відсутність схожих за профілем гір навколо.

Інопланетні пейзажі як наслідок лісових пожеж і обезліснення ще з Середніх віків (починаючи з 12-го століття тут систематично вирубали ліс на потреби суднобудування і везли в найближчий порт Тулон) подарували їй ще одну назву “Лиса гора”. І незважаючи на спроби відновити лісові насадження, тут прижився хіба ялівець. Задля збереження біорізноманіття рослинного і тваринного світу на горі і прилеглій місцевості був створений Біосферний заповідник площею 810 квадратних кілометрів, визнаний UNESCO в 1990 р.

Монт Венту відома красою ландшафтів, непередбачуваністю погоди, важкістю сходження і трагічною історією, яка трапилась на Турі 13 липня 1967 року за участю британського професійного велогонщика Тома Сімпсона. Том, що був одним з кращих райдерів свого покоління і першим британцем, що приміряв жовту майку, помер того дня дорогою  від перегріву і зневоднення (фактором чого міг стати амфетамін, знайдений в його крові і на одязі). Петляючи і непритомніючи, він благав вболівальників повернути його на велосипед, доки остаточно не знесилився і замертво впав з ногами в педалях, не доїхавши до вершини якісь півмилі. На тому місці установлений меморіал, що став місцем паломництва фанів велоспорту.

Тут вигравали Пулідор, Меркс, Пантані, Веран і звісно Фрум – не тоді, коли біг угору без велосипеда, а за три роки до того.

В 2016 підйом на Монт Венту в переддень гонки скоротили на 6 км через несприятливий прогноз по вітру; вболівальники створювали натовп на решті ділянок і на одній з таких спровокували зіткнення гонщика з мотоциклом. В результаті чого велосипед Фрума був пошкоджений і британець біг добрих 100 м перш ніж отримав нейтральний, який йому не підходив – командна технічка була надто далеко, щоб чекати. Кріс не виграв той етап, але виграв Тур (свій 3-й з 4-х) 

Починаючи з 1951 року Тур приїжджав сюди 18 разів: 10 разів тут розігрувався фініш етапу і ще 8 разів пелотон проїздив гору як частину маршруту – при чому в 2021 гонщики піднімались сюди двічі, зі східного боку від містечка Солт (першим був Алафіліп) і з південного від Бедуену (виграв Ван Арт). 

Всього існує три шляхи: зі сходу, півдня і ще один з півночі від Малосену, який використовувався на дебютному для Монт Венту Турі 1951 року. Хоча найважчим вважається маршрут із Бедуану і саме його обирають організатори в абсолютній більшості випадків. 

Це довгий і виснажливий 21,8 кілометровий підйом з середнім градієнтом 7.4% (максимальний доходить до двозначного), протягом яких райдери набирають 1,617 м висоти. 

На початку сходження від Бедуану велогонщики долають не надто круту лісисту частину дистанції. Справжнє пекло починається на останніх шести кілометрах, де градієнт починає наростати, відкрита місцевість продувається з різних боків, а знамениті білі скелі відбивають сонячне світло, від чого спека відчувається ще більш нестерпною. Сходження потребує нереальної фізичної стійкості і витривалості, так само як і ментальних зусиль, атже буквально кожен наступний метр дається все важче і до кінця підйому проявляється гострий енергетичний голод і закисання м’язів.

Зазвичай Монт Венту висмоктує з гонщиків всі сили і для багатьох перетворюється на суцільне страждання чи навіть боротьбу за виживання і організатори зазвичай ставлять цей етап наприкінці Туру.

Тим не менше, її драматична слава магнітом притягує гонщиків-аматорів і любителів велоспорту з усього світу. Хоча зараз це режимний об’єкт – впізнавана біло-червона обсерваторія на вершині використовується французькими повітряними силами – поціновувачі не впустять можливості поспостерігати за баталіями під келих Cotes du Ventoux з місцевого винограду, зібраного в околицях Монт Венту 

Коль ду Галіб’є (2642 м) – найвиснажливіша

Гора з епічними пропорціями, як її називають, гарантує епічне видовище самим фактом потрапляння на карту Тур де Франс. А це фактично кожен другий рік: близько 60 разів з першого заїзду Туру в Альпи в 1911 році Галіб’є фігурує у програмі найочікуванішої велобагатоденки сезону.

Один з класичних і найважчих підйомів, від якого зводить м’язи і перехоплює дух в прямому і переносному сенсі, винагороджує переможця чаруючим видом з вершини і визнанням майстерності та незламності, а також непоганим грошовим призом. 

Перевал долається із двох сторін: як з півночі від Коль де Телеграф, так і з півдня з Коль дю Латаре градієнт стабільно складає близько 7%, але на шляху довжиною більше 20 км досить важко розрахувати сили і тактику. 

Це один з найвищих гірських перевалів у Франції (входить в десятку) і гонщики окрім енергетичного голоду потерпають ще й від нестачі кисню: на такій висоті повітря розріджене, а на довгому спуску майже гарантовано чекає гіпотермія. 

На висоті за 2000 м між Коль дю Галіб’є і Коль дю Латаре відкривається неймовірна панорама зелених долин, обрамлена сірими гірськими хребтами. І поки глядачі насолоджуються альпійськими ландшафтами, гонщики відчувають на собі всю брутальність і нещадність Галіб’є.

Той з них, хто першим підкорить її вершину, нагороджується спеціальним призом імені Анрі Дегранжа – одного з засновників і першого  директора Тур де Франс. Дегранжу встановлений монумент на під’їзді з південного боку від Коль дю Латере. 

Це була одна із його улюблених вершин. Після першої інспекції він писав “Хіба ті, хто підкорили цю вершину, не окрилені? Вони піднялись так високо, де навіть орли не літають, і може здатись, що саме вони домінують над всім!”

Домінували тут такі легенди, як Коппі, Меркс, Пантані. В сучасній історії Сувенір імені Дегранжа забирали Шлек, Рогліч, Кінтана і Баргіл.

Однією з найбільш знакових була атака Марко Пантані в 1998 на під”їзді до Коль де Телеграф, де італієць проїхав в соло під дощем до самої вершини Галіб’є. 

На 100-ту річницю появи гори у Турі в 2011 році гонщики піднімались на неї двічі з різних боків на двох послідовних стадіях. З півдня з боку Бріансона на 18-му етапі, причому вперше з фінішем саме на вершині Галіб’є, виграному Енді Шлеком, що пішов у атаку ще перед Коль д’Ізуардом і після 60-ти кілометрового сольного відриву. Він же першим підкорив її і наступного дня з півночі з боку Валуару.

Востаннє в Турі Галіб’є фігурувала в 2022 і знову двічі: на 11-му етапі з фінішем на Коль дю Гранон, що виграв Йонас Вінжегор і гарантував собі жовту майку, але Сувенір Анрі Дегранжа забрав Уорен Баргіль, поки Вінжегор і Рогліч по черзі атакувли Погочара на під’їзді.

А день потому в зворотньому напрямку першим на Галіб’є піднявся учасник відриву Антоніо Перез, хоча хайлайтом стала атака Томаса Підкока на спуску. Ще один майстер-клас із даунхілу молодий британець дав пересікши Коль де ла Круа де Фер, що дозволило йому відірватись і виграти той етап з фінішем на Альп Дюез.

Також Коль дю Галіб’є засвітилась і на Джиро д’Італія в травні 2013, хоча той етап скоротили на 4 км через снігопад.

Коль де Турмале  (2115 м) – найбільш відвідувана 

Найвища у Французьких Піренеях гора з асфальтованим покриттям з’являлась у маршруті Туру частіше, аніж будь-яка інша: 89 разів.

Цьогоріч вона йшла в компанії ще з однією відомою Піренейською вершиною Коль д’Аспін (підйом до висоти 1,489 м довжиною 12,8 км і з градієнтом у 5%) наприкінці першого тижня. Тадей Погочар святкував тоді перемогу, хоча і не був серед тих, хто піднявся в числі перших. Востаннє фініш етапу завершувався сходженням на Турмале в 2018 і та перемога стала однією із найяскравіших у кар’єрі французького велогонщика Тібо Піно. 

А в 2010 учасники двічі підкорювали знамениту вершину: в західному напрямку на 16-му етапі до містеча По і наступного дня в зворотньому з фінішем угору і перемогою Енді Шлека.

Першим же у 1910 році вибрався сюди Октав Лапіз і тоді назва (Tourmalet з франц. перекладається як “погана подорож”) цілком виправдала себе: француз долав більшу частину шляху пішки штовхаючи велосипед під гору і лаючись на організаторів.

Величезна його статуя встановлюється на вершині щороку лише на літній сезон; в путівниках для велосипедистів-аматорів навіть радять уникати планування сходження на червень через монтажні роботи. 

Зазвичай у тренувальному режимі підйом займає близько 2,5 годин. Що з боку Сан-Марі-де-Кампань через курорт Ла Монжі, що з боку Луз-сен-Савер через Бареж підйом розтягується на 18 км із середнім градієнтом 8%, місцями сягаючи 10%. Починаючись відносно спокійно у першій третині, далі стає справжнім випробуванням для райдерів і змушує ламати найвищу передачу, не даючи перевести подих до самої вершини, де одразу за вузьким поворотом починається такий самий крутий спуск.  

Кілька разів Коль де Турмале проїздили також в рамках Вуельти. А цьогоріч ця вершина включена у маршрут жіночого Тур де Франс в якості королівського етапу.

Коль д’Абіск (1709 м)  – найісторичніша 

Найвідоміша велобагатоденка планети стартувала у 1903 році але перші гори у її маршруті з’явились лише у 1910 заїздом у Піренеї. Того року гонщики вперше піднялись на Коль д’Абіск, а згодом на ближній Турмале. Саме піднялись – атже в ті часи як дорожнє покриття, так і спорядження кардинально відрізнялись від сучасного: слизька від снігу кам’ятинста дорога без захисного огородження та важкі велосипеди без передач, навантажені одягом, продуктами й інструментами та з запасними шинами прямо на плечах у гонщиків. Тоді маршрути могли розтягуватись на кілька днів, діяла система нарахування очок за етап без урахування відставання по часу. Формат ще неодноразово змінюватиметься з часом; але той Піренейський етап переконав організаторів підключити з наступного року й Альпи. 

Перша гора Туру містила 16 км підйому з градієнтом 7,2%. Востаннє Коль д’Абіск з’являвся у маршруті в 2022 як гора суперкатегорії на 18-му етапі протяжністю в 141 км і була фактично останнім шансом атакувати перед двома рівнинними етапами і гонкою з роздільним стартом (тоді першим на неї піднявся Джуліо Чікконе) 

Коль л’Ізеран (2770 м) – найвища 

Найвищий перевал з дорожним покриттям у Альпах (2770 м), частина високогірного туристичного маршруту Route des Grandes Alpes від Женевського озера до Французької Рів’єри. З’єднує Савойські долини Моріен і Тарантеіз (долини річки Ізер і Рівер Арк) 

В літні місяці (взимку перевал закритий) цією дорогою можна дістатись до популярного гірськолижного курорту Валь д’Ізер з півдня для любителів льодовикового катання на Гласьє дю гран Пісайєз. Взимку ж Коль л’Ізеран доступний лише лижникам та сноубордистам, що добираються сюди серією підйомників із Тігня або Валь д’Ізера. 

Підйом з північного боку (від Бурж-сен-Моріс) дорогою D 902 – один з найдовших у Франції – понад 48 км з середнім градієнтом 4,1% і набором висоти 1,955 м. З них 895 м припадає на останні 16 км від Валь д’Ізеру з дещо крутішим, але відносно рівномірним градієнтом у 5,8%. 

З півдня дорога коротша, але крутіша – рух угору починається від містечка Ланслебург-Монт Сеніз і за 32,9 км, долаючи середній ухил в 4,2% гонщики набирають 1,371 м по вертикалі. На фінальних 13,4 км дистанції від Бонневаль-сюр-Арк градієнт різко зростає до 7,3%, моментами перевалюючи за 10% (набір висоти становить  977 м)

З обох боків перевалу дорога помаркована і ці всі цифри відбражені на кілометрових стовпчиках, що мерехтять на фоні мальовничих краєвидів Національного Парку Вануаз з шумним водоспадами, які струмляться з могутніх скель під льодовиковими шапками, а в районі Тігня крізь просвіти в тунелях проглядатиметься величезний водний резервуар Лак ду Шевріл.

Незважаючи на висотність і досить складний профіль, Ізеран досить нечастий гість Туру – менше 10 разів фігурував він у програмі, через нестабільність погодних умов (навіть влітку можливі снігопади) і певну віддаленість від протоптаних/заїжджених маршрутів.

До того, як через перевал відкрили дорогу в 1937 році, Коль д’Iзеран мав дещо дурну славу: за словами місцевих із Бонневаль-сюр-Арк (початковій точці з південного боку), якщо всі, хто загинули на цьому перевалі, візьмуться за руки, то цей ланцюжок розтягнеться до самого Валь д’Ізеру.

Наступного ж року цією дорогою вперше проїхав пелетон Тур де Франс. Аще через рік тут була проведена перша гірська гонка з роздільним стартом з Бонва-сюр-Арк до Бурж-сен-Моріс, яку виграв Сільвер Маез з різницею в чотири хвилини і забезпечив перемогу в загльному заліку.

Вирішальну роль зіграла вона і для Фаусто Коппі в 1949 році у завоюванні жовтої майки – першої з двох, що італієць привіз із Великої Петлі. 

Раз на десятиліття організатори стабільно включали перевал у маршрут велобагатоденки. Але після 60-х років Тур об’їжджав ці місця і повернення Ізерану відбулось аж в 90-х, при чому планувалось двічі з різницею в 4 роки. Проте в 1996 етап був відмінений через сильний снігопад і після цього пелетон заїхав на перевал аж в 2007 на 9 етапі довжиною 160 км, що стартував від Валь д’Ізеру і фінішував у Бріансоні – і першим у 21 столітті на вершину піднявся наш Ярослав Попович.

Востаннє велогонщики відмітились на Коль л’Ізерані в 2019 році на 19-му етапі з фінішем угору в Тігні. Проте знову ж через погодні умови, етап був урізаний і секундомір зупинився з підйомом на Ізеран – першим сюди добрався колумбієць Еган Берналь і забрав жовту майку лідера, яку довіз до Єлисейських полів, ставши першим латиноамериканським і наймолодшим переможцем Туру за 100 років.

Список визначних підйомів можна продовжувати: в різні роки маршрути Туру заводили велогонщиків на крутий і страшний Ле Гран Коломб’є, мальовничий Коль де Мадлен та інопланетний Коль д’Ізуард, брутальний Коль де ла Круа де Фер, доленосний ла Планж де бель Філь і вулканічний й навіть священний Пуі де Домме та багато інших менш відомих чи популярних, але не менш важливих для визначення кращого з кращих вершин.